Герої Крут для нащадків взірець. Літературно-музична композиція

1-ий ведучий. На згарищах нашої історії, де що не сторінка – то купа попелу або добіла випалена пляма, поволі, як на стертому пергаменті, починають проступати рядки, якими могли б пишатися найбільші народи Європи.

2-ий ведучий. Такими славними рядками в книгу української історії вписано героїчний подвиг юнаків, що полягли за незалежність молодої Української Держави на станції Крути 29 січня 1918 року.

1-ий ведучий. Вічна пам’ять героям!

2-ий ведучий. Вічна слава героям!

На сцену виходять читці.

1-ий читець.

Ще юнаки, ще майже діти,

А навкруги і смерть, і кров.

«На порох стерти, перебити!» –

Іде на Київ Муравйов.

2-ий читець.                                                                                                                                             Славних хлопців-добровольців зібралося триста,

А дорога, наче доля, – коротка, терниста.

Ой ви, Крути, ой ви, Крути, заступіть собою,

Бо проллється кров юнача цілою рікою.

3-ій читець.

Ой зазнала Україна лютої пригоди,

Сколотила орда чорна

Дніпровії води.

Сколотила чисті води невідомо нащо,
На калину-Україну

Накинула зашморг.

Щоб калині-Україні пісень не співати,
Запалила орда тиха

Українську хату.

Щоб калині-Україні

Не діждати квіту,
Щоб подались в яничари

Українські діти.

Гучно лунає приспів пісні «Ой у лузі червона калина»:

А ми тії московські кайдани розірвемо,

А ми нашу славну Україну

Гей-гей, розвеселимо!

1-ий ведучий. Та не схотіли українські діти ставати потурнаками. Коли пісня дванадцятиденних запеклих боїв 13-тисячна армія бандитів прорвала лінію Бахмач-Конотоп і рушила на безборонний Київ, вони взяли у своє ще майже дитячі руки зброю, щоб захищати столицю молодої держав.

2-ий ведучий. Кажуть, їх було 300. Як і тих уславлених спартанців, що захисти під Фермопілами честь і волю стародавньої Еллади.

1-ий ведучий. Чи вірили вони, що залишаться живі? Чи сподівалися, що смертю своєю таки перепинять шлях зайдам завойовникам?

2-ий ведучий. Ми не знаємо про це… Напевно, гімназисти і юні студенти про це не думали. Вони просто не хотіли бути рабами! Вони просто знали – столицю захищати нікому… І пішли. З-за куліс лунає пісня «Ходила мати терен рвати».

1-ий ведучий. Українські матері!.. Чи є у світі більша любов од материнської? І чи є більша мужність і сила духу, ніж власноруч поблагословити своє дитя на загибель на честь і волю Вітчизни?

2-ий ведучий. Вони знайшли в собі мужність і силу – київської матері, що виряджали того січневого для своїх синів на станцію Крути. Без сліз і стогону поблагословили своїх хлоп’ят на смерть і подвиг.

1-ий ведучий. Це вже потім будуть голосіння і сльози… Потім, коли після тимчасового вигнання більшовицьких окупантів з Києва виїдуть матері на станцію Крути, щоб розшукати до невпізнання понівечені тіла своїх дітей.

2-ий ведучий. Потім… Потім, коли ховатимуть останки тих, кого вдасться знайти, коли напівбожевільна мати благатиме, щоб відклали похорон, доки вона відшукає голівку свого порубаного синочка…

1-ий ведучий. А нині, 28 січня, матері були гідні своїх дітей-героїв. А може, діти й стали героями тому, що мали таких матерів?..

На сцену виходять читці.

1-ий читець.

Супроти хижої хвали,

Супроти смерті, в стужу й сніг,

Ось тут вони, ось тут  стояли.

І всього жменька – триста їх.

2-ий читець.

Стихали Києва хорали.

Його заслін – ці юнаки!

Ось тут вони, ось тут вмирали.

Ось тут. Назавжди! Навіки!

1-ий ведучий. 29 січня. Крути. Гімназисти і студенти. Найстаршому – 21 рік. Молодшим – по 14-16. 100 чоловік гайдамаків, що відступили від станції Макашин. По 30 набоїв на кожного. І єдина гармата сотника Семена Ляшенка.

2-ий ведучий. А засніженим полем котила 13-тисячна ошаліла віл крові і перемог зграя балтійських матросів і петербурзьких кримінальників – тих, хто «был ничем» і захотів стати господарем цілого світу, хто, спровокований вождями, кинувся роздмухувати «мировой пожар» революції.

1-ий ведучий. Тут відбувся перший і останній бій юних захисників української незалежності.

2-ий ведучий. Страшною ціною заплатив Київ за недалекоглядну довірливість українських політиків-соціалістів. 15000 населення столиці було знищено вже в перші два дні більшовицької окупації. Стріляли без попередження – просто на звук української мови, не питаючи про походження чи переконання.

1-ий ведучий. Недовго тривав муравйовський  кривавий банкет на київських вулицях. Уже через три тижні місто звільнили від більшовицьких зайд, і кияни вирушили під Крути, щоб віддати останню шану юним героям.

2-ий ведучий. …Коди збирали в снігах їхні останки, не знайшлося жодного нескаліченого  тіла. Відрубані руки, голови, відсічені вуха, виколоті очі – так мстилися юнакам більшовицькі ґвалтівники за те, що мали в дитячих душах недитяче почуття гідності я прагнення волі.

1-ий ведучий. Лише 30 тіл удалося розшукати. 30 – із трьохсот. 19 березня їх урочисто поховали у братській могилі на древній Аскольдовій горі.

Юнак.

На Аскольдовій могилі

Поховали їх –

Тридцять мучнів українців,

Славних молодих…

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! –

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? –

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! –

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. –

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

1-ий ведучий. Це було в січні 1918-го. А менш ніж за рік до того, після Лютневої революції, вітер якої перегорнув віковічні сторінки самодержавства й відкрив нову сторінку історії Росії, Київ цвів жовто-блакитними прапорами, повнився золотим гомоном волі і надії.

2-ий ведучий. І схиляв над паперами сиву голову Михайло Грушевський – перший президент Української Народної Республіки – над універсалами, що заповідали нове життя й нові, автономні стосунки з колишньою імперією.

І лише Микола Міхновський та хіба ще Симон Петлюра тривожно вдивлявся в майбутнє, переконуючи, що потрібно думати про захист своєї волі, про створення обороноздатної Української армії. Та довірливі, засліпленні революційною ейфорією керівники Українського уряду про військо не хотіли слухати.

1-ий ведучий. « В Росії – демократія! – твердив розважливий Грушевський. – Відтепер в дружбі й бретерській злагоді».

2-ий ведучий. «Від кого захищатися?! – сміявся темпераментний Винниченко. – В Росії при владі наші друзі соціалісти демократи!»

1-ий ведучий. І тільки після більшовицького перевороту в Петрограді, тільки після того, як більшовицький уряд прийняв рішення «об освобождении Юга России ( тобто України) от контрреволюции», до якої була віднесена і Центральна Рада з генеральним секретаріатом…

2-ий ведучий. Тільки після того, як більшовицька Росія розпочала проти Української Народної Республіки відкриту агресію…

(виходить російський та український історик)

Російський історик. Я, русский історик, протестую! Я протестую!

  Это грязные инсинуации! Всем известно, что это была не агрессия, а братская помощь украинскому народу!  Красный Петроград прислал на Украину пролетарскую армию по призыву всенародно избранных делегатов Харьковского съезда рабочих, крестьянских и солдатских депутатов! По призыву избранного ими украинского советского правительства, в конце концов! Я протестую, товарищи!

Український історик. Я – не протестую. На жаль, як і більшість українських істориків, я не вмію протестувати… А якби вмів, то не був би істориком, а довбав би руду на Колимі, валив би ліс у тайзі чи гнив би у землі на Соловках. Я не протестував. Я писав те, чого від мене вимагали. Я мучився – і брехав, брехав – і мучився! Сьогодні я – історик. Помовчте хвилиночку… Я скажу про той Харківський з’їзд…

  Це було в грудні. У грудні 17-го року. Україна запруджена більшовицькими агітаторами та занархізованими солдатами, що на заклик більшовиків покинули фронти й повернулися «грабить награбленное». Усе, що будувала Центральна Рада, розхитане, народ деморалізований.

   Здавалося: ще одне незначне зусилля – і народ стане на бік московських комісарів – з Центральною Радою, а заразом з українською незалежністю буде покінчено. І впевнені у перемозі більшовики роблять таке зусилля. 17 грудня у Києві вони скликають з’їзд робітничих, селянських та солдатських депутатів, який має вирішити долю України.

  Та речникам більшовизму не пощастило: з двох з половиною тисяч делегатів з’їзду,  присланих від більшості українських губерній, лише 60 підтримали більшовицькі гасла. Решта одностайно виступили проти московських зазіхань, на підтримку Центральної Ради, за незалежність молодої Української Держави.

   Запам’ятайте: лише 60 чоловік із двох з половиною тисяч! Це на з’їзді, який скликали самі більшовицькі агітатори! Саме оці 60 чоловік, залишивши Київ, де їм робити було нічого, переїхали у Харків, куди після двотижневих боїв уже підступили російські війська, і там, за підтримки московських багнетів, провели отой з’їзд, який нібито й проголосив радянську владу в Україні.

  А далі вже було простіше. Далі все робилося від імені «українського» радянського уряду, обраного… шістдесятьма делегатами-більшовиками.

     Сценарій створення купкою підкуплених негідників так званих народних урядів, розіграний в Україні у 17-му році, виявився плідним. Хіба не він повторився в Афганістані, коли «народні уряди» покликали радянські війська на допомогу в боротьбі зі своїм народом? Чи не за цим сценарієм совєтські танки роздушили «празьку весну! 1968 року?

  Скрізь: у Чехословаччині й Угорщині, в Анголі й Кореї – я, історик, упізнавав цей випробуваний в Україні сценарій. Упізнавав і мучився. Впізнавав і мовчав.. Простіть мені, люди!

1-й ведучий. Так гриміли понад банями київських храмів і дніпровими кручами слова ІV Універсалу Центральної Ради – першого з усіх Універсалів, що проголошував повну самостійність і незалежність Української держави!

2-й ведучий. А містами й селами України вже  котилася московська навала. 5 січня 1918 року царський підполковник Муравйов, командувач Першої більшовицької революційної армії повідомляв з України: «Наказ – нещадно вирізати всіх захисників місцевої буржуазії, – виконано!»

1-й ведучий. Ні, не перевищив повноваження колишній царський підполковник, а теперішній революційний командарм. Це Совнарком, оголосивши в Україні стан облоги, зобов’язав своїх комісарів «діяти з усією рішучістю, не чекаючи ніяких указівок згори».

   Через їхню могилу пролягла Паркова алея. Над їхніми тілами цокотіли по асфальту каблучки юних панянок і човгали черевики літніх городян. Більшість киян навіть не здогадувалися, що ступають по кістках національних героїв…

2-й ве6дучий. Навіть мертвих боялася комуністична влада юних борців за незалежність України: могилу по-бандитському «закатала під асфальт», а пам’ять покрила болотом брехні і наклепів.

1-й ведучий. Та скрізь асфальт зорять сьогодні їхні мертві очі на маєво блакитно-жовтих прапорах незалежної України над Києвом! Тих прапорів, за які віддали вони своє життя!

2-й ведучий. Та й скрізь асфальт чують вони знову золотий гомін волі й розкрилене «Ще не вмерла Україна!»

(Всі присутні співають Державний гімн України)

Сценарій В.Д.Дутки