Долі розкиданих по світу…

Вечір спогадів трагічних подій 1943-1947рр. Акція «Вісла»

Вчитель. Цього року минає ____літ, як на території України набрала кульмінації акція нищення народу. Тоді у березні – червні 1944 року над українським населенням того краю було вчинено страшний злочин: шовіністичні польські банди вимордували більше чотирьох тисяч безвинних селян, у тому числі дітей, жінок, старших людей, спалили понад 60 українських сіл. А почалася та акція у 1943 році і тривала аж до 1947 року, коли рештки українців, яким вдалося залишитись на батьківських землях, були депортовані у заходи та північні регіони Польщі в процесі реалізації зловісної акції «Вісла»

Акцію «Вісла» оцінюють по різному: поляки з погляду окупантів, українці – як люди, діди та прадіди, яких жили на цих землях споконвіку, – як злочин.

Поляки віками прагнули позбутися українців на Холмщині, Перемишлянщині та Лемківщині будь якими способами: окатоличенням, асиміляцією, фізичним знищенням та виселенням, і лишень чекали нагоди. Тому угода, підписана 9 вересня 1944 року про обмін населення між Польщею та СРСР, влаштовувала Москву і Варшаву. Як завжди, ніхто не брав до уваги українців.

Вже 15 жовтня 1944 року розпочалася акція переселення українців до СРСР. Загалом до 1 березня 1945 року було переселено 81 тис осіб.

Люди покидали свою землю не охоче. В першу чергу виїжджали родини, господарства яких були зруйновані війною або спалені польськими бандами, а також ті, кому загрожували розправою банди Армії Крайової.

У Західній Україні найбільшого розмаху репресії сягнули саме в 1944-1945рр. Це пам’ятала та частина українського населення, котра після вересня 1939р. опинилась на території, зайнятій Червоною Армією, де стала свідком колективізації та депортації. У середині 1945р. добровільне переселення в Україну припинилося, не допомагали жодні форми адміністративного тиску. У цій ситуації польський уряд вирішив скерувати на заселення українцями території 3 девізії піхоти, метою чого було повернення примусового населення українців з Польщі до СРСР. Методи, які застосовувала армія та органи Міністерства громадської безпеки, своєю брутальністю часто перевищувала застосовані в ході операції «Віола». Порушення принципу добровільності дозволило виселити з вересня 1945р. до липня 1946р. ще понад 260 тисяч українців.

Ведучий. У січні 1947р Генеральний штаб війська польського розпочав інтенсивну підготовку до виселення українців. Військові підрозділи, що діяли у південно-східних воєводствах Польщі, отримали наказ скласти списки українських і змішаних родин.

Ведучий. Через місяць заступник шефа Генерального штабу бригадир ген. Стефан Моссор опрацював спеціальний рапорт для міністерства народної оборони, що містив виразно сформульований задум виселення українців «окремими родинами, з розпорошеним по всіх воз’єднаних землях, де вони швидко асимілюються» 27 березня 1947 року конкретний план акції виселення, викладений ген. Моссором на засіданні Державної комісії безпеки, було затверджено і передано Політичному бюро ЦКППР.

Учень. Наступного дня загинув ген. Сьвєрчавський під час засідки, зробленої сотнями «Хріна» і «Стаха». Буквально через кілька годин 20 березня 1947 року, на спеціальному засіданні Політичного бюро у складі: Б.Бєрута, Т.Замбровського та інших було вирішено:

Учень. Швидкими темпами переселити українців та змішаної родини на воз’єднані землі (перш за все до Прусії), не утворюючи компактних груп і не ближче 100км від кордону.

Учень. Операцією виселених узгодити з урядами Радьянського союзу та  Чехословатчини.

Учень. Опрацьовання даних про українське населення в Польщі та створення проекту переселення доручається Стихальському та Радкевичу, термін один тиждень.

Учень. Від тієї миті питання виселення українського населення  поставило майже на кожному із щотижневих засідань. Політичного бюро аж до жовтня  1947р. На цих засідання було прийнято рішення про персональний склад командування оперативною групою «Вісла», сформованою з метою проведення вивезень, терміни початку і кінця акцій, принципи заселення західних земель.

Учень. Ухвали польського уряду, Державної комісії безпеки, міністерства національної оборони, пов’язані з виселенням українців, носили вторинний характер, щодо постанов Політичного бюро. Є серйозні підстави твердити, що ухвала Президії Ради міністрів від 24 квітня 1947року, яка дотепер вважається юридичною підставою для операції виселення українців насправді ніколи не була принята або принаймі була сфальсифікована. Вона ніколи не публікувалася, її нема серед протоколів засідань Президії Ради міністрів. Текст ухвали був опрацьований міністром національної оборони маршалом Жимерським, після того як ген. Моссор за день до початку операції зажадав письмових урядових повноважень. Він справді їх отримали вже 25 квітня, що затримало початок операції на чотири дні. Повноваження генералу Моссорові надано на підставі згаданої ухвали ПМР від 24 квітня 1947 року( якої в архівах не знайдено).

Пісня.

Учень. Акція «Вісла», що як грім з ясного неба впала на українське населення, почалася 23 квітня 1947 року о 4 год. ранку, а вже наступного дня зі станції Команьча і Шавче Кулемена від’їхали перші ешелони переселенців на захід та північ землі. Ще цього самого тижня почали відходити ешелони з великих залізничних станцій Сянок і Загір’я. Ешелони переселенців керовано до одного з розподільничих пунктів (Ольштин, Щетінь, Познань, Вроцлав) а звідти до місця призначення.

Пісня

Учень:

Села наші в Закерзонні,

Як цвіт розцвітали

Історично і культурно

Народ наш єднали.

Церкви наші, мов писанки,

Той по середині.

Величаві та духовні,

Мов небеса сині.

Рідна хата, рідна пісня,

Рідна мова в школі,

Що ще може бути кращим

Ніж життя на волі.

Люди мирні, господині,

Милі всі, привітні.

Всі веселі працьовиті

Звісно ж – українці.

Українці – добрі люди,

Нічого сказати.

І ворога в своїй хаті.

Будуть все вітати

Тож вітали, зустрічали

Із хлібом і сіллю,

І подяка від ляхів

За це ніж у спину.

Ой зібрались ляхи кляті

В березневу днину

І почали мордувати

Всю нашу родину.

Ні дитини не лишили,

Різали, стріляли.

Мов скажені

Кричали, кричали.

Учень:

Боже милий, яку треба,

Мабуть, польську душу мати,

Щоб ножа у серце

Дитині запхати.

Боже милий, яка мати

На світ ваш вродила?

В душі вашій ту жорстокість

З ганьбою вложила?

Ляхи-ляхи, «християни»,

До чого дожились!

Руки в крові по рамена,

Крові вже напились.

Почорніло небо синє,

Хмарами повите,

Земля наша українська

Була трупом вкрита.

Час минає невблаганно,

Пам’ять мусить жити:

Бо ж не можна кривди наші

По вітру пустити.

Ні могили нині,

Ні хреста на полі,

У кладовище зруйноване

Немов у пустелі

Прийде колись неодмінно

Такая година,

Господь мусить покарати

За вашу провину

Цей вірш присвячую

Загиблій родині

І ним нагадаю

Трагічні події

Нехай пам’ять наша

Повік не зітреться,

Нехай доля наша

До нас усміхнеться

Усім мученикам нашим

Я вінок сплітаю,

Вічну пам’ять, я щоденно

Для нтх всіх співаю.

Віталій Процюк.

Учень. Впродовж 6 тижнів переселювано українців з повітів Сянок, Лісько, Перемишиль і частково Любачів. Пізніше, в червні-липні, акція проводилась і в інших повітах. Загалом акція «Вісла» охопила 12 повітів Краківського, Ряшівського та Люблінського воєводств.

Учень. З метою придушити опір у зародку військо встановило поліцейську годину, згідно з якою населенню заборонено з’являтися на вулицях від 21 год. до 4 год. ранку. Серед населення розповсюджено листівки, в яких вказувалося, що той, хто не підкоряється цим наказом і залишитися в околицях, охоплених переселенською акцією, вважатиметься бандитом УПА. 

Учень.

Краю рідний, село рідне, ми вас покидаєм

та ми їдем на чужину, доленьку шукаєм.

Будеш нести хрест Господній, будемо терпіти,

Мати Божа нам поможе, бо ми її діти.

Не журіться холмщаки, завжди так не буде

є на світі краща доля і нас не забуде!

Читець.

Грудочка землі

Приходить подивом до нас

Та грудка рідної землі.

Ми беремо у сні не раз

Її у руки із ріллі.

Ніхто не зна який-то біль

Вона знесла лише в собі…

Дарує всім і хліб, і сіль,

Та тужить тихо у журбі…

Ніхто не зна, як важко їй,

Під обелісками беріз

Ховати щирість світлих мрій,

І гіркість поту, крові й сліз

Своїх розігнаних дітей…

В ній материнського тепла

Живе вогонь отих людей,

Щоби весна усе ж цвіла.

Тремтіли в полі колоски,

І волошки дивились в вічі.

У тихі рідні голоси

Летіли із землі у вічність.

Спогади очевидців.

Учень 1. Пише один учасник тих подій вчитель-пенсіонер:

Я, Охрим Нестор Володимирович, бувший житель Забужжя, що граничить з Холмщиною, с. Будинна Грубешівського повіту ПР, а за панської Польщі село належало до Сокальського повіту Львівського воєводства, постараюсь хоч коротко розказати про гірку долю переселенців з Польщі, коли нас примусово нахально вигнали з рідної землі і переселили в УРСР.

1946 рік… Рік безнадій, рік тривоги, рік зойкін і плачів. Раз у раз “яструбки”, НКВД і польська поліція товклися по селах, грабували, гвалтували, палили, нищили людей. Заговорили про переселення. Бандерівці не дозволяли пакуватись і виїжджати в УРСР, а ці штурмували, створювали нестерпні умови, щоб селяни їхали. Село опинилось між двома вогнями.

Прийшла весна. Селяни, вічно в тривозі, втомились, пограбовані, знищені, здавались на волю Божу. Почалось переселення. Не всі села зразу вивозили, а вибірково: то те, то десь далеко друге село. Люди втікали в поля перед переселенням, але не всі могли це зробити, кого були малі діти, змушені були залишитись у хатах.

Прийшла черга і на наше село. Десь опівночі танкетка­ми оточили село, і солдати чекали ранку. Люди дізнались що село в облозі, чекали з тривогою, що буде творитись.

Ранок… Пости стояли в чотирьох кінцях села, представники Радянської влади по переселенню з охороною солдатів і польською поліцією скликали в читальні “Просвіта” людей на збори. Трохи людей старшого віку більшість жінок пішли слухати наказу.

Оголосили: до двох годин зібратись і виїхати з села на площу біля залізничної станції Белз.

Плач покотився селом. По хатах нишпорили польські поліцаї і радянські солдати, підганяли людей до виїзду. Господарі в більшості не мали коней, бо поляки пограбували. Люди почали відкопувати заховані пожитки, збирати речі. Давали військові підводи. А що можна було взяти на військову підводу? Найнеобхідніші речі й дітей.

Прощались із селом, домівками, ланами. Сльози текли з очей, хрестили хати, подвір’я, будівлі, ниви та з плачем від’їжджали. Діти на підводах, а старші пішки тягнулись, як ті каліки – журавлі в чужі сторони. Їхали з прадідівської землі з вірою, що повернуться назад. Хтось задзвонив востаннє на церковній дзвіниці. Хрестились, руки складали, піднімали вгору, обернувшись лицем до села, прощались з ним і проклинали ворогів, які гнали їх на чужину. Ніхто не знав, куди їде. Всі тримали думки такої, що везуть у Сибір.

Залізнична станція Белз… Велика площа, заселена людьми. Вже звезли кілька сіл. Плач дітвори, вогні нав­круги, як табір циганів. Ночі холодні, всі мерзли, тва­рини не мали що їсти, пасли маленьку траву.

Був травень, а було холодно, приморозки вранці. Вночі в табір налітала польська поліція, шукала підозрі­лих людей, а при тому грабували людські пожитки. Створювалась з чоловіків охорона перед нападниками. Ки­нулись хвороби. Поїздів не було. Так просиділи два тижні.

На залізничній станції Белз працювала комісія, у складі якої були представники від УРСР і ПНР. Сюди кликали голів сімей, які давали свідчення про свою сім’ю і залишене господарство. Ніяких документів не вимагали, бо люди їх і не мали. Часто документи, книги під час облав вилучали.

Голови сімей навгад подавали дати народження чле­нів сім’ї. Заможні селяни зменшували свої володіння землею, боячись того, щоб їх за куркульство не вивезли далеко в Сибір чи не знищили зразу на нових місцях, записували свої хати меншими з солом’яними стріхами, хоч були металеві. Бідніші – навпаки, писали хати більші, а засіяні поля в них були більші, хоч залишили менші, чи зовсім не засіяні. Під документом розписував­ся голова сім’ї, що добровільно переселяються. Комісія не перевіряла поданих відомостей на місцях, боячись нападу на них УПА.   

Приїхавши на місця нового поселення, на основі вида­них документів за 1 га засіяних залишених земель видавали по 4 ц збіжжя. Це й врятувало переселенців від голоду.

Грузились на поїзд. На платформи – вози, сільськогосподарський реманент, у вагони без дахів – корови, коні, а людей  у вагони з дахом по 6 сімей у вагон. Тіс­но було, антисанітарія, не було де варити, жили на су­хому пайку. Поїзд часто зупинявся, на границі переві­ряли переселенські документи, шукали підозрілих лю­дей, яких і не було.

У Львові стояли два дні. Сюди приходили односель­ці, які раніше добровільно виїхали і співробітничали з НКВД, показували на деяких людей, арештували їх і фальшиво свідчили на них.

Учень 2. Їхали ми далі на Тернопіль. У Львові довідались, що їдемо у невідомий нам Гримайлівський район. На станції Гримайлів вигрузились з вагонів. Приїздили так знані купці зі сіл забирати людей. Хто мав підводу з наших переселенців, їздили в села і оглядали хати, де б можна було жити.

Частина сімей нашого села обрала село Товсте – 7 км від району. Переїжджали. Були підводи з цього села. Хати були нужденні, покинуті поляками. У кращі хати поселились місцеві жителі, які не мали своїх хат або мали погані. Нам залишились гірші, що валились, нераз без вікон і дверей, стелі тощо.

Примирились з тим, бо що було робити. Місцеві, малосвідомі елементи косо поглядали на переселенців, мовляв добровільно приїхали на наші землі, але в основно­му більшість населення приютили нас добре, співчували нам, допомагали, чим могли, хоч самі мало мали, бо це був рік голодний, посушливий. Поволі зживались люди адже бачили в собі братів та сестер одного роду і народу. Це було приємно, морально підносило наш дух.

А переселенці мріяли про свої домівки там, далеко за Бугом, Солокією, снились їм рідні ниви та цвинтар де лежать вічним сном діди і прадіди, дерев’яна церкви і відчували все звук дзвона, що наче кликав їх до себе бо залишився сиротою у селі. Поселення було, наче тимчасове. Окремі люди, похилого віку, помираючи, робили заповіти, записуючи покинуті там далеко рідні ниви своїм дітям. Вони жили мріями у своєму селі і думки не впускали, що не повернуться туди, на свої землі. Тяжко приживалося людям у чужому середовищі.

1947р. був також голодним. Стягали “добровільну позику, почали говорити про “добровільний” вступ колгоспу. Переселенців мало це турбувало, їм не було чого втрачати, вони були жебраками, декотрі без коней, воза, плуга.

Пройшов місяць, другий, а згодом і більше, життя та час робили своє. Тепер між ними не було куркулів. Всі стали рівні – жебраки. Одні зостались на місці першого поселення, другі поїхали в інші краї. Кожен шукав якось краще влаштуватись. Багато переселенців виїж­джали в прикордонну смугу, ближче до рідних сторін.

Приїхавши на перше поселення в кінці травня, а по­ки осіли, відремонтували хату, то вже була половина червня, було пізно щось засівати, хоч землі пустіли. Важкі були осінь і зима 1946-1947 рр. Нічого не зібра­ли з полів, а люди і тварини хотіли їсти. Ходили до міс­цевих господарів на поденщину і заробляли, як могли, щоб хоч як-небудь напівголодними і холодними перебу­ти зиму.

Мрії переселенців про повернення додому й досі не здійснились. Старше покоління померло або доживає ко­ло своїх дітей і внуків, а останні, народившись тут, при­жились і їхньою рідною землею вже стала інша, ніж їх­ніх батьків…

Тепер колишні переселенці не відчувають вже себе чужинцями на землі, на якій осіли, але туга за рідним домом щемом відзивається у серцях старшого покоління. Всі мріють, хоч поїхати туди й оглянути свою землю-сироту та запитати, чи і вона тужить за своїми господарями…”

Учень. Неймовірні, нелюдські страждання переносили українці, рятуючись від вбивства. Ось, як це описує один із найстарших священників-холмщан з села К.Красноставського повіту : «В зимі люди на ніч виходили в поле, закопувались у сніг і так ночували з малими дітьми. Як потепліло і земля відтанула, люди, як кроти, зарилися в землю, по цілих днях і ночах безвихідно сиділи в ямах-схронях. Але й це не допомагало: кати натрапляли на слід і відсліджували людей, знаходили їх у сніговії, виганяли з ям і схронів. Почали люди світ за очі з села втікати. Чоловіки кидали жінок, батьки – дітей, діти – родичів. І це не радило: за втікача-батька приймав муки син, за сина – батько, мати, за чоловіка – жінка.»

Читець.

Горів Бересть.

Горів Бересть, вмирав Бересть,

Палала вогненна дорога

Здавалось, небозвід увесь

На допомогу кликав Бога.

Село це ворог обложив

І запальні летіли кулі,

Добро зникало, що нажив

Кожен трудом в роки минулі

З усіх сторін іржання, рев,

Стогнання, плачмі крик розпуки

А у садах гілки дерев,

Мов зведені до Бога руки.

Криваво плакала земля,

Палахкотіло все, тріщало.

Тікали люди у поля,

А кулі й там наздоганяли.

Спасавсь народ, ховавсь, спішив,

Одні сховалися у схроні.

Там дим ввірвавсь, душив

В землю вгризалися долоні.

Була там дядина моя

З своєю донею малою.

Тулила до грудей дитя,

хотіла заступить собою.

Не заступила, не спасла.

З дитям вмирала в тяжких муках

Безжальна смерть всіх там знайшла.

Страшний кінець, х життям розлука.

Хрещена матінко моя

І ти, маленька, Лесю мила,

Ви ж так боролись за життя,

А вас чекала вже могила.

Болюча рана повсякчас

Примушує нас всіх страждати.

Про мертвих спогад не погас,

Живим нове життя долати.

Лідія Засадко

Учень.

Як ти живеш, село моє? Як маєшся за синім Бугом?

Як церква там твоя жиє – із Богом чи уже без Бога?

Як спочива мій родовід на цвинтарі на хрестоносці?

Як мій прапрадід, прадід, дід? Не вивернуто їхні кості?

Як прокаженний той бандит, що крізь приціл за нами стежив?

Чи не пекли йому сліди його ж нещадної пожежі?

Яка там випала зима? Чи жайвірок радіє в полі?

Од Грубишева до Холма чи зараз там ростуть тополі?

Як річка наша молода? Чи ластівок в собі купає?

Учень.

Мій пращур жив за Бугом. Гей, Дуліб

уміло луки гнув – не приневолен –

ліс корчував у березіль, і хліб

вирощував і боронив свій Волин

від чужака… Час Бугом плив та плив,

старіли луки, відслуживши стрілом,

а родовід не зупиняє плин:

кінчає внуком, починає дідом.

І я, зерня, понесене за Буг

рвучкими історичними вітрами,

тебе, мій кореню, душею не забув

і не знебув – у часі, що між нами…

Учень. Лиха доля відірвала їх від батьківської землі і розвіяла по всіх континентах світу. Безмірні їхні страждання і втрати. Але вони не скорилися цій долі, вистояли перед її випробуваннями і перемогли. В цьому проявилися їх незламний український дух, їх непохитна любов до матері-України та віра в її щасливе майбутнє.

Учень. У святому письмі сказано, що воскресає той, хто має могилу, а найнещасніший той, який не може доглянути могили своїх рідних. Ми – такий народ. Ми не можемо цивилізованим шляхом добратися до могил своїх батьків, бо вони на «нашій, не своїй землі». Зруйновано наші храми, сплюндровано могили наших батьків, братів і сестер, позаростали бузиною наші цвинтарі, гинуть багатющі народні традиції землі.

Пісня.

Учень.

О земле, Холмська, рідна,

В тобі моя любов,

Моя печаль і доля вся.

Завжди надією живеш в душі моїй.

З давен віків була, мов мати,

Народові своєму і мені

 І мушу з болем в серці споминати

Тебе одну на чужині.

Твоїх дітей розкидано по світу,

А доля дарувала гіркоту.

Я хочу бачить знов тебе розквітлу,

Мою прекрасну, рідну Холмщину.

І мрію я, що будеш знов моєю,

Роститимеш своїх синів,

Єдиною і вільною сім’єю

На ворогах погасимо свій гнів!

І бачу я, мов марево в блакиті,

Вертається з походу любий князь,

Наш рідний Холм сіяє у величчі,

Як кілька сотень літ назад.

О земле, Холмська, рідна,

В тобі моя любов,

Моя печаль і доля вся.

Завжди надією живеш в душі моїй.

Вчитель. В наш час засуджена депортація народів, засудив акцію «Вісла», як злочин проти українського народу і сенат Республіки Польща. Багато робиться для відшкодування заподіяних кривд. Як ми бачимо в 1997 році встановлено хрести, пам’ятники і пропам’ятні дошки в тих місцях, де загинули українці під час виселення.

Сьогодні коли Україна виборола собі суверенітет, а Польща першою визнала її незалежність, ми можемо сподіватись, що дві суверенні держави врешті залагодять конфлікти з історичного минулого між обома народами, виведуть їх на дорогу взаєморозуміння і добросусідства.

Підготовлено вчителем математики Гриньків Л.І.